Вечір .Сонце .Поцілунок.
Ніч .Обійми. Порятунок.
Світ незвинності . Кохання.
Руки. Плечі і бажання.
голос .тиша. Кави чашка.
Ранок. У руці ромашка.
Бесіди. Мовчання. Радість.
Тиша . Роздуми. Цікавість.
Сум.Безмежність .Покарання.
Сльози відчаю . Зізнання.
Світло. Алкоголь. Сигари.
Сміх. Наркотики. Примари.
Музика. Душа. Реальність.
Мрія. Спогади . Спонтанність.
Танець. Звуки. Зорепад.
Зорі. Серце. Листопад.
Вечір. Парк і поцілунок .
Ніч. Обійми . Порятунок.

я піду десь далеко , полечу світ за очі

Я піду десь далеко , полечу світ за очі
у відлунні часів я домівку знайду
буду слухать уважно звуки пророчі
І топтати стежинки мого споришу

Я тікатиму , мов відлюдниця , в гори
як незламна , співатиму гордо пісні
я шукатиму первісні вільні простори
і лелітиму скарби незнані лісні.

Язалишу в домівці рій злісних думок
зачиню у квартирі спогадів зграю.
і спонтанно придбаю в минуле квиток 
щоби з медом знов випити чорного чаю.

Полечу я туди де не цілять гармати,
де сплітаються звуки у міцні мости.
Я не буду себе , як інші , карати,
бо від себе ніколи мені не втекти.

Померкло сонце у моїй душі,
Шуміли безупинно в серці грози,
Я втратила від розуму ключі,
І замість віршів лиш писала прозу.

І очі знов питали із дзеркал:
Чом корективи доля свої вносить,
Життя малює наново з лекал,
Які в кишені час мені приносить.

Померкло сонце у душі моїй,
Пісні веселі теж позатихали,
Десь погубились всі сліди від мрій,
Бо без тепла вони порозбредались…

ом очі твої знов трішки сумні,
В куточках застигли сльозинки?
Згубила від серця ключі уві сні,
Й забула до нього стежинки…

Даремно жила в буденності днях,
Шукала життєвих все істин,
Душа чомусь пішки бродила одна,
Мети не знаходячи й змісту…

Любила природу, світ і людей,
Добро дарувала без ліку,
Замало обраних було ролей,
Для себе – не жити довіку…

Ти з радістю вірила в щось неземне,
Знаходила місце для всього,
Чому же серденько в собі не знайде
Словечка потрібного свого...

А я до тебе вільною була,
Не замикала світ свій між шпалери,
Тепер я наче квітка без стебла,
Що дихає без кисню в атмосфері.

Я вечір обіймаю за плече,
В моїх очах – задума та печаль,
А розум з вуст ні пари не зрече,
Вдягнувши очі сліпо у вуаль…

До тебе – незалежною була,
Мого серденька не торкалась туга,
Легеньких було в мене два крила,
Не бігала по замкнутому кругу…

Ти навмання у сні моїм з’явився,
В полон узяв і згоди не спитав,
А сам на волі все-таки лишився,
Мою ж в кайдани душу закував...

Хтось тихо шепоче мов Будда прийнявши іслам
Пішов по пустелях , збирати надію озиму.
У тих одиноких, що ходять по битим пляшкам , 
Шукаючи стежку до світлого Єрусалиму.

Вони по ночам знов прокурюють власні легені
Плекаючи дух, щоб востаннє на ранок воскрес
І в кожному з них помирає непізнаний геній
В дуєті з пляшками проводячи всоте конгрес...

Думками проходять тонкий перешийок Босфору
Радіють струмку, що дзвенить у піщаних лісах.
Тримають запилену в серці сліпу непокору
Щоб інші не знали , що в нім оселився лиш страх.

Їх пам'ять так схожа на тріснуте долею дзеркало
Дивитись у нього буває так сумно та болісно
І скільки б дороги не вабили їх небезпекою
Ці генії завжди крокують за власним голосом .....

Трамвай переповнений їде граційно, маршрутне таксі чекає зелений. 
Лісами Полісся розходжує тихо- 
вечірній Житомир з руками в кишенях. 

Обходить на Київській квіти амброзій,
минає "Спартак" і підходить до парку.
Вечірній Житомир в мелодіях прози, 
у неба із зорями , курить цигарку

Опісля крокує на "Замкову гору",
де буде сидіти до 6 ранку. 
Дивитись на Тетерів річку-сеньйору, 
чекати на каву і промінь світанку...

 — 

На вiдстанi днiв пропадають деталi ,
радари втрачають свiй iстинний шлях .
Клiтини заповнюють звуки зухвалi,
що криком крадуться по нiжних вустах.

Бо сонце втрачає столітню орбіту
і мозком керує пульсуючий біль.
природа, зірки, і каміння, і квіти-
все схожим стає на розріджену цвіль.

Людина, мов дерево, диха спустошено,
коріння просячує тіло , як грунт.
В німій голові війна оголошена,
клітини у синапсах рвуться на бунт...

Все ж відстань втрачає важливі деталі,
квітки розмарину ведуть в небуття,
по тілу ще бігають думки повсталі,
бо відстань -то час, а час - то життя...

Жінко, зерня великого Вибуху!
Скринько Пандори, грішнице мила.
Ім'я твоє вимовляю на видиху,
Очі без тебе підняти несила.

Пальці самотньо сплітаються в звуки,
Серце вистукує джаз по судинах,
Ти - як той атом хіральний сполуки ,
Кисень розносиш чимдуш по клітинах .

Ти зачаровуєш , ти прислухаєшся
Маниш , бентежиш своїми обіймами,
Сонцем весняним щораз посміхаєшся,
Оповиваєш любов’ю постійною.

Образ твій завжди леліють нейрони,
В синапсах тільки про тебе й " говорять" ,
Ти не підвладна ніяким законам
Навіть фізичним, і це вже – чудово.

Ти - як ті зорі далека, прекрасна,
Бо непостійність твоя – так етюдна,
Є у тобі стародавність й сучасність,
Ти – як життя, бо без тебе – нікуди.

Я маленька пір’їнка підхоплена вітром,
Що літа одиноко у небі між хмар
Я дитина, що грається сонячним
світлом
І читає самотньо під тином « Кобзар».

Я дівчина , що мріє про дивні світи,
Що шукає у пам’яті сповідь зірок
Вчить напам’ять Павличка « Два
кольори»
І біжить , наче річка від власних думок.

Я наївність квіткова, пісні солов’я;
Що леліє верлібри у власних думках.
Маю горде походження , гарне ім’я
Все тримаю у себе, у своїх руках.

У прірві моїх очей,
безодня бурлИть океану.
зіниці мов твори туманні,
манять, як сотня свічей.

На рунах моєї спини
потроху вростає коріння
яке з організмом повільно
зростається сотню ночей

На лініях моїх долонь
транзитом ідуть капіляри
в шкірних і м'язових футлярах
по тілу несуть тихо кров.

На шкірі моїх грудей
Мурашки від подиху вітру
Розбіглись, немов би по світу
І кожна у свій музей.

На шпальтах моїх очей
Не можна побачити щастя,
Бо цінність коханих людей
Навряд чи сприйняти вдасться..