Вікторія Мерисабль

Жінко, зерня великого Вибуху!
Скринько Пандори, грішнице мила.
Ім'я твоє вимовляю на видиху,
Очі без тебе підняти несила.

Пальці самотньо сплітаються в звуки,
Серце вистукує джаз по судинах,
Ти - як той атом хіральний сполуки ,
Кисень розносиш чимдуш по клітинах .

Ти зачаровуєш , ти прислухаєшся
Маниш , бентежиш своїми обіймами,
Сонцем весняним щораз посміхаєшся,
Оповиваєш любов’ю постійною.

Образ твій завжди леліють нейрони,
В синапсах тільки про тебе й " говорять" ,
Ти не підвладна ніяким законам
Навіть фізичним, і це вже – чудово.

Ти - як ті зорі далека, прекрасна,
Бо непостійність твоя – так етюдна,
Є у тобі стародавність й сучасність,
Ти – як життя, бо без тебе – нікуди.