Вікторія Мерисабль

На вiдстанi днiв пропадають деталi ,
радари втрачають свiй iстинний шлях .
Клiтини заповнюють звуки зухвалi,
що криком крадуться по нiжних вустах.

Бо сонце втрачає столітню орбіту
і мозком керує пульсуючий біль.
природа, зірки, і каміння, і квіти-
все схожим стає на розріджену цвіль.

Людина, мов дерево, диха спустошено,
коріння просячує тіло , як грунт.
В німій голові війна оголошена,
клітини у синапсах рвуться на бунт...

Все ж відстань втрачає важливі деталі,
квітки розмарину ведуть в небуття,
по тілу ще бігають думки повсталі,
бо відстань -то час, а час - то життя...